Плавич Ігор Володимирович

Спеціальність: 081 – Право

Тема дисертації: Договір позики у цивільному праві України

Статус: Ступінь присуджено

Науковий керівник: Бабаскін Анатолій Юрійович

Дата захисту: 19 Липня, 2023, 11:00

Місце захисту: м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

Анотація:

Плавич І. В. Договір позики у цивільному праві України. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 Право (08 – Право). – Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, Київ, 2022.

Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Дисертаційне дослідження присвячено комплексному дослідженню правового регулювання договору позики в цивільному праві України. У  дисертації досліджена правова природа договору позики, його правове регулювання, практика застосування судами норм законодавства, що регулюють зазначений цивільно-правовий договір тощо.

З огляду на рецепцію положень інституту договору позики з римського приватного права до цивільного законодавства України в дисертації досліджено еволюція інституту договору позики в римському приватному праві. У дисертації доводиться, що з розвитком економічно-соціальних відносин правове регулювання договору позики в римському приватному праві пройшло тривалий процес еволюції, який відбувався шляхом поступової відмови від ліберального договору позики «nexum», за яким особа боржника надавалася кредитору нібито по праву застави, поступового спрощення порядку укладення формального договору позики «stipulatio», розширення кола осіб, які могли бути учасниками позикових відносин, надання позовного захисту неформальному, реальному та односторонньому договору позики «mutuum». Як наслідок в епоху домінату класичний договір позики («mutuum») набув більшості ознак, якими характеризується договір позики в сучасному цивільному законодавстві України.

У дисертації в історичному аспекті комплексно досліджено правове регулювання договору позики у цивільному законодавстві та пам’ятках цивільного права держав, у складі яких різні території України перебували в період з першої третини 19 століття по 1991 р. Зокрема, це стосується Зводу законів Російської імперії (1833), проєкту Зводу місцевих законів західних губерній Російської імперії (1837), проєкту Цивільного уложення Російської імперії (1905), Загального цивільного уложення Австрії (1811), Зобов’язального кодексу Польської республіки (1933), проєкту Цивільного кодексу Королівства Угорщина (1928), Цивільного кодексу Королівства Румунія (1864), Цивільного кодексу УСРР (1922), Цивільного кодексу УРСР (1963). Завдяки цьому вдалося дослідити становлення та розвиток інституту договору позики у цивільному законодавстві України в історичній ретроспективі, у т. ч. встановити спільне та відмінне у правовому регулюванні договору позики у цивільному законодавстві низки країн, протягом тривалого історичного періоду.

Договір позики розглядається в дисертації як самостійний, поіменований, майновий, реальний, односторонній, нефідуціарний і каузальний договір, що за законом презюмується оплатним і міновим, але за домовленістю сторін або в силу закону може бути безоплатним, який може бути строковим або безстроковим. Водночас у дисертації доводиться, що конструкція реального договору позики є такою, що не розрахована на потреби розвинутого сучасного цивільного обороту, та аргументується доцільність запровадження в цивільному законодавстві України поряд з реальною конструкцією договору позики його консенсуальної конструкції для договорів, у яких позикодавцем є юридичні особи або фізичні особи – підприємці, зі збереженням для позикодавців – фізичних осіб виключно реальної конструкції договору позики.

У процесі дослідження  сфери застосування договору позики в дисертації доводиться, що параграф 1 глави 71 ЦК України не містить норм, які обмежували б сферу застосування договору позики за суб’єктним cкладом сторін, або матеріальним об’єктом договору позики. З урахуванням існуючої в Україні судової практики доводиться, що надання учасниками цивільних відносин, які не є фінансовими установами, у позику грошей за рахунок власних коштів, у т. ч. на оплатній основі, не суперечить нормам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а на відносини сторін, які виникають на підставі такого договору позики, укладеного з фізичною особою (позичальник) не поширюється дія норм Закону України «Про споживче кредитування». На думку дисертанта, це свідчить про відсутність в Україні системного правового регулювання надання та залучення позик у цивільному обороті. З метою визначення сфери застосування конструкції договору позики в діяльності суб’єктів господарювання, запобігання їх конкуренції з фінансовими установами, посилення захисту прав та інтересів фізичних осіб і з урахуванням того, що операції зазначених осіб здійснюються за рахунок власних коштів позикодавця, пропонується на рівні ЦК України: а) заборонити суб’єктам господарювання, які не є фінансовими установами, залучати у фізичних осіб фінансові активи з використанням конструкції оплатного договору позики, за винятком позик, що залучаються ними від власних акціонерів, учасників, кінцевих бенефіціарів, субординованих позик, а також в інших випадках, передбачених законом; б) обмежити обсяг операцій, що здійснюється суб’єктами господарювання, які не є фінансовими установами, із застосуванням конструкції оплатного договору позики, протягом одного календарного року: для юридичних осіб – 20 процентами вартості чистих активів юридичної особи; для фізичних осіб – підприємців – 1 тисячею розмірів мінімальної заробітної плати, що встановлена на 1 січня року, в якому надається позика, а також встановити нікчемність договорів позики, укладених з порушенням зазначених вимог.  З метою підвищення якості норм закону та підвищення рівня захисту прав та інтересів споживачів дисертант також доводить доцільність внесення змін до Закону України «Про споживче кредитування», які б чітко встановлювали, що цей Закон поширюється на оплатні договори грошової позики, що укладаються фінансовими установами зі споживачами.

За підсумками аналізу співвідношення договору позики з суміжними договірними конструкціями зроблено висновок, що надання правового регулювання кредитному договору на рівні ЦК України не привело до появи нового самостійного цивільно-правового договору. Цей договір є  консенсуальним видом договору позики, який призначений для надання фінансового кредиту. Також у дисертації доводиться, що договір банківського вкладу не є різновидом договору позики, а є самостійним цивільно-правовим договором.

За результатами проведеного дослідження суб’єктного складу сторін договору позики обґрунтовано, що норми ЦК України, які регулюють договір позики, не встановлюють суб’єктних обмежень щодо сторін договору позики, а існуючі в законодавстві обмеження ґрунтуються на нормах закону, що визначають правовий статус таких учасників. Унаслідок цього позикодавцем за договором позики можуть бути дієздатні власники грошей та інших речей, визначених родовими ознаками, а також особи, які мають їх на іншому правовому титулі (наприклад, право господарського відання). Право укладати договір позики в якості позикодавця також мають право особи, які укладають правочини від власного імені, але за рахунок та в інтересах власника майна (управитель майна, комісіонер). Своєю чергою позичальниками можуть бути дієздатні учасники цивільних правовідносин.

У дисертації доводиться, що найбільш поширеним матеріальним об’єктом зобов’язання, що виникає на підставі договору позики, є грошові кошти (готівкові та безготівкові). На переконання дисертанта, можливість використання грошових коштів у безготівковій формі  як матеріального об’єкта зобов’язання, що виникає на підставі договору позики, є об’єктивним наслідком процесу дематеріалізації грошей. З огляду на це дисертант також відносить до можливого об’єкта договору позики об’єкти цивільних прав, які є відмінними від речей – електронні кошти, цінні папери в електронній формі, іноземну валюту в безготівковій формі тощо. Відтак доводиться, що положення частини 1 статті 1046 ЦК України, які визначають як об’єкт договору позики лише грошові кошти та інші речі, визначені родовими ознаками, та передбачають передання об’єкта позики у власність позичальника, є такими, що не враховують сучасних тенденцій дематеріалізації фінансових активів. У зв’язку з цим пропонується розширити коло об’єктів договору позики, додавши до нього інші «об’єкти цивільних прав, передбачені у частині 1 статті 1046 ЦК України, які передаються позичальнику у розпорядження».

Характеризуючи форму договору позики, дисертант доводить, що норми статті 1047 ЦК України є недосконалими. Для усунення наявних прогалин пропонується вилучити норми статті 1047 ЦК України із Кодексу, що має сприяти економії законодавчого матеріалу та усуненню неузгодженості між нормами статей 208 та 1047 ЦК України.

У процесі дослідження прав та обов’язків сторін договору позики в дисертації обґрунтовується таке. З огляду на існуючу серед науковців полеміку з приводу імперативності норм частини 2 статті 1048 ЦК України дисертант пропонує для усунення нормативного підґрунтя такої полеміки встановити, що зазначені у ній договори позики є безоплатними, якщо інше не встановлено договором. Досліджуючи оплатність договору позики, дисертант розглядає проценти за договором позики (ст. 1048 ЦК України) як проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами (ст. 536 ЦК України), та як одну з форм винагороди позикодавця за оплатним договором позики. Зокрема, дисертант доводить, що у позикових відносинах, які виникають на підставі договору позики, можуть застосовуватись два типи процентних ставок (фіксовані та змінювані). З урахуванням того, що договір позики та кредитний договір співвідносяться як рід і вид, обґрунтовується потреба перенесення норм частин 1, 3–6 статті 1056.1 ЦК України у статтю 1048 ЦК України, із заміною в них термінів «кредитодавець» і «кредитний договір» відповідно на «позикодавець» та «договір позики». Це дасть змогу використовувати такі норми як загальні положення для договору позики, які в субсидіарному порядку застосовуватимуться до кредитного договору та відносин комерційного кредиту. На переконання дисертанта, у силу принципу свободи договору в позикових відносинах можливе застосування складних процентів і сплата процентів наперед, у т. ч. у складі ануїтетних платежів. Однак відсутність у законодавстві України норм, які б обмежували сплату процентів наперед у позикових відносинах, що виникають за участю споживачів, є недоліком законодавства, який потребує  усунення. Дисертант розглядає свободу розміру процентної ставки за договором позики в Україні як один із проявів принципу свободи договору. Однак за відсутності в Україні спеціального антилихварського законодавства в статті 1048 ЦК України  пропонується встановити максимальний розмір реальної вартості грошової позики, який має включати проценти та винагороду у іншій формі, якщо така встановлена договором або законом. На переконання дисертанта, невідповідність реальної вартості грошової позики вимогам закону повинна  мати наслідком зниження реальної вартості грошової позики до максимальної реальної вартості позики, встановленої законом, та нікчемність умов договору позики про інше.

У процесі аналізу норм статті 1048 ЦК України в дисертації доводиться, що в силу принципу свободи договору, у разі передачі у позику речей, визначених родовими ознаками, сторони договору можуть визначити в договорі позики форму та розмір винагороди позикодавця, яка є відмінною від процентів. З метою надання позитивного регулювання такій формі винагороди позикодавця пропонується у частині 2 статті 1048 ЦК України закріпити положення, які дадуть змогу сторонам договору позики, за яким позичальнику передаються об’єкти цивільних прав, що є відмінними від грошових коштів, за домовленістю встановлювати форму винагороди за договором (грошову, натуральну, комбіновану).

При дослідженні обов’язку позичальника щодо повернення позики дисертантом обґрунтовано, що завдяки дії принципу номіналізму у грошових відносинах інфляційний ризик у позикових відносинах покладається на позикодавця, а законом встановлено окремі випадки для відступлення від цього принципу (ч. 2 ст. 524, ч. 2 ст. 533 ЦК України). На відміну від зазначеного, при регулюванні договору позики, об’єктом якої є інші речі, визначені родовими ознаками, законодавець не передбачає можливості впливу зміни (збільшення, зменшення) кон’юнктури цін на кількість та якість речей, що підлягають поверненню позичальником.

Дисертант доводить, що право на повернення позики за безстроковим оплатним або безоплатним договором позики слід надати фізичним особам як загальне правило, що потребує внесення відповідних змін до абзацу 2 частини 1 статті 1049 ЦК України. Своєю чергою, аналізуючи правове регулювання права позичальника на дострокове повернення позики, дисертант обґрунтовує, що договір оплатної позики може передбачати обов’язок сторони, яка достроково повертає позику, сплатити іншій стороні певну суму в якості плати за це, якщо такий договір не підпадає під дію Закону України «Про споживче кредитування».

Аналізуючи відносини, що виникають за цільовою позикою, дисертант пропонує надати останнім позитивне правове регулювання. Досліджуючи використання конструкції договору позики при залученні позичальником субординованої позики, дисертант доводить, що на відміну від Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Кодекс України з процедур банкрутства  не містить окремих норм щодо черговості задоволення вимог кредиторів за субординованим боргом. Для усунення цього недоліку дисертант пропонує визначити у Кодексі України з процедур банкрутства  окрему останню чергу, в яку мають задовольнятись вимоги кредиторів за субординованим боргом, та визначити вимоги, які мають відноситись до вимог кредиторів за субординованим боргом тощо.

За наслідками дослідження правового регулювання позикових відносин, що виникають внаслідок новації боргу, дисертант підтримує науковців, які розглядають в якості підстави виникнення таких правовідносин консенсуальний договір новації боргу в позикове зобов’язання, який не є видом договору позики. Дисертант доводить, що до зазначених правовідносин можуть застосовуватись положення статті 1047 ЦК України в частині вимог до форми договору позики; статті 1048 ЦК України – стосовно процентів за договором позики, якщо договір новації боргу у позикове зобов’язання є оплатним; статті 1049 ЦК України – стосовно обов’язку повернення позики; статті 1050 ЦК України – стосовно наслідків порушення договору позичальником; статті 1052 ЦК України – стосовно забезпечення виконання зобов’язання позичальником, якщо таке забезпечення надавалось. Однак у силу правової природи новації боргу в позикове  зобов’язання до останньої не можуть бути застосовані: а) положення статті 1046 ЦК України з приводу укладення договору позики, оскільки факт передачі коштів або речей, визначених родовими ознаками, у власність позичальника в такому разі відсутній; б) положення про оспорювання договору позики (ст. 1051 ЦК України), оскільки в даному випадку захист прав сторін буде здійснюватись через встановлення судом факту відсутності первинного зобов’язання або визнання його недійсним.

Сформульовані у дисертаційній роботі висновки, рекомендації та пропозиції  мають вагоме значення для вдосконалення норм цивільного законодавства України, що регулюють зобов’язання, які виникають на підставі договору позики, для їх застосування на практиці, у т. ч. у діяльності судів при здійсненні правосуддя, з метою узагальнення судової практики, для регуляторної діяльності Національного банку України та Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, для  науково-дослідної діяльності  та навчального процесу тощо.

Додатки:

Трансляція: https://www.youtube.com/watch?v=8TX8-F93Eao

Ключові слова:
ануїтетні платежі виконання зобов’язань диспозитивність договір договір позики зобов’язання імперативність консенсуальний договір оплатність позика правовідношення правочин проценти процентні ставки реальний договір судова практика